Колись у дитинстві я дуже любив коли бабуся розповідала свої історії. Ми часто сиділи на лаві під розлогим віттям яблуні зі старим фотоальбомом у руках і розглядали пожовклі від старості фотографії та вирізки з газет. говорили. Баба Галя часто усміхалась, а за її усмішкою ховалася дивна смута. Вона замовкала опускаючи очі в альбом і уважно розглядала фотокартку. Хто це? – запитав я. Бабця поглянула на мене. На світлині стояло четверо хлопців. Було у матері чотири сини… - почала вона. Аркадій – старший, Василь, Володимир та Михайло. Міша був самий менший з них. Того дня йому мало б виповнитись шістнадцять. На дворі стояв спекотний день. Було літо. Літо далекого сорок першого року. Війна тривала майже рік. Про неї ми тільки чули, але бачити її ще не доводилось. Я точно на пам’ятаю тієї історії… Жили ми в сусідньому селі, а Мішу я знала зі школи. Ми навчались в одному класі…   В липні німці стояли на кордоні нашого району. Люди говорили, що бачили солдат на лінії горизонту, там де не посіяні поля. До села в якому я жила було кілометрів п’ять, до сусіднього шість, а по дорозі між селами ріс ліс. Так що окупанти були майже поруч. Пам’ятаю як по селі пішла звістка, що жінка шукає свого сина. Вона ходила від хати до хати і розпитувала людей чи не бачили вони Мішу і Ваню. Ні хто не бачив. Ввечері люди зібрались і пішли шукати дітей в ліс і на околицях. Знайшли їх через три дні. В лісі. Мертвими. Ті, що бачили тіла говорили, що Мішу і Ваню не просто вбили, а поломили. Руки і ноги були в синцях і крові. Зараз на тому місці стоїть пам’ятник, тоді, після війни поставили  дерев’яний хрест. Поховали їх коли німці увійшли в село. Марія, матір Міші,  замкнулась у собі. А люди говорили, що вона втратила глузд. Ну, а як тут… Володя і Василь воювати пішли. Михайла вбили, а… старший, Аркадій… Його на...